тужні політичні і фінансові ресурси, мета якого — всесвітня ек-
спансія [228].
Сучасний сіонізм, який відповідно до провідної тези іудаїзму
спрямовує своїх послідовників на глобальне панування світом
насправді є формою єврейського нацизму і расизму [186].
2.8. Анархізм
Критиками політичних доктрин лібералізму (окрім соціа-
лістів і комуністів) були й представники політичних концепцій
анархізму, з-поміж яких найпомітнішими є постаті М. Штірнера,
П. Прудона, М. Бакуніна і Ж. Сореля [8].
Макс Штірнер (справжнє ім’я Шмідт Каспар) (1806–1856)
виступав з крайніх ідеалістичних та егоїстичних позицій. Він
називав себе “смертельним ворогом держави”, в якої є лише
альтернатива: “вона або я”. Власність для нього лише те, що в
його владі. Отже, основне кредо М. Штірнера: “Для мене немає
нічого вищого за Мене”.
П’єр Жозеф Прудон (1809–1865), депутат Національних збо-
рів Франції, заперечував будь-яку державність як основне сус-
пільне зло, не схвалював ідею класової боротьби, а найважливі-
шою умовою свободи особи вважав дрібну власність. Його ідеал —
суспільна асоціація дрібних власників, які б мали рівну за роз-
мірами власність. П. Прудон заперечував комуністичне і капі-
талістичне суспільство, обстоюючи “третю форму суспільства”
як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і нази-
вав анархією.
На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу,
ліквідувати центризм і загальнонаціональну владу, замінивши
їх федерацією самостійних територіальних одиниць на основі
угод між ними. Такі територіальні одиниці можуть утворювати
будь-які групи населення: раси, національності, міста тощо.
Організація суспільства на принципах комунального устрою
повинна мати “аполітичний” характер і не передбачати поділу
на володарів і підлеглих. А замість політики має з’явитися нау-
кова організація суспільства, де законодавча влада повинна на-
лежати розуму, а виконавча — народу як охоронцеві закону.
Саме тому П. Прудон писав про “науковий соціалізм”, який має
90