дять до Соціалістичного інтернаціоналу. Водночас використову-
ють цей термін, розуміючи ще й соціально-політичний рух, а та-
кож ідейно-політичну течію [243].
Усередині цього руху виокремлюють соціалізм латинський,
або середземноморський (Франція, Італія, Іспанія, Греція, Порту-
галія), скандинавський (Швеція, Норвегія, Данія, Голландія,
Фінляндія) та інтегральний (Австрія, Німеччина). А загалом
можна стверджувати, що в кожній країні Європи існує своя мо-
дель соціал-демократії, яка має національну специфіку.
Так, латинський соціалізм визначається насамперед кон-
цепцією самоуправлінського соціалізму, скандинавський —
концепцією функціонального соціалізму (із тривалим шляхом
обмеження прав і повноважень власника), інтегральною спро-
бою встановити тісний зв’язок між традиційними матеріаль-
ними інтересами та новими потребами трудящих (соціальна
держава).
Ідейні витоки соціал-демократії слід шукати в соціалістів-
утопістів, хоча не можна недооцінювати й імпульс, отриманий
від марксистської теорії.
Основним стимулом утвердження та інституалізації соціал-
демократії було піднесення робітничого руху в індустріально
розвинених країнах світу, насамперед Європи, і посилення його
ролі.
Як наслідок — створення соціал-демократичних партій: у
Німеччині (соціал-демократична, 1871), Данії (соціал-демокра-
тична, 1871), Австрії (соціалістична, 1889), Великобританії (лей-
бористська, 1900).
Спочатку майже всі соціал-демократичні партії були поза-
парламентські, поділяли марксистські настанови щодо лікві-
дації капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, за-
гальної рівності тощо.
Але насправді сталося так, що майже всі соціал-демократич-
ні партії зрештою визнали існуючі суспільно-політичні інсти-
тути й загальноприйняті “правила гри” і перетворилися на пар-
ламентські партії, які часто-густо ставали правлячими. Реальна
політична практика показала, що шлях еволюції виявився на-
багато перспективнішим, аніж революційний перехід від ста-
рої суспільної системи до нової. Отже, у політичній та еко-
84