ціал-демократією та консерватизмом й орієнтується на рефор-
мізм з правим чи лівим ухилом (залежно від національних
особливостей у тій чи іншій країні).
Серед французьких політологів варто виокремити Ж.-М. Варо,
який запропонував концепцію “інституціонального лібералізму”,
що має на меті обмежити роль держави, здійснити денаціоналі-
зацію та дерегламентацію. А його співвітчизник Л. Рутьє, який
переконаний у необхідності розмежування економічного та полі-
тичного лібералізму, вважає, що ліберальною є держава, де авто-
мобілісти їдуть куди заманеться, але поважають при цьому пра-
вила дорожнього руху [30].
Отже, у чистому вигляді в сучасних умовах ліберальних докт-
рин як таких не існує, оскільки вони мають тенденцію до враху-
вання ідей з інших політичних доктрин сучасності, і це є харак-
терною ознакою ХХ ст.
Наостанок можна виокремити провідні вимоги неолібераліс-
тів: до політичної системи — наявність справедливості, до уря-
ду — орієнтація на моральні принципи і цінності.
2.3. Консерватизм
Якщо з ліберальною доктриною щодо народження та визна-
чення ідеологічного батьківства все більш-менш зрозуміло, то з
консерватизмом ситуація не така вже й однозначна.
Беручи до уваги формально-фактологічні критерії, можна
стверджувати, що історія консерватизму починається з часів Ве-
ликої Французької революції кінця XVIII ст., яка кинула ви-
клик традиційним формам суспільно-політичного устрою у ви-
гляді панування аристократії.
Прихильники цієї версії походження консерватизму вва-
жають, що ця політична доктрина розпочала свою переможну
ходу у політичному світі після опублікування праці британсько-
го мислителя Е. Берка “Роздуми про Французьку революцію”
(1790) і праць французьких мислителів Ж. де Местра і Л. де Бо-
нальда. Термін “консерватизм” почали активно використовува-
ти після заснування 1815 р. Ф. Шатобріаном журналу “Консер-
ватор”.
Але так само як не можна розпочинати відлік історії полі-
тології лише з появи цього терміна як такого, не зовсім пра-
69