2) заповітне розпорядження халіфа.
З часом другий спосіб став домінувати і влада передавалася
іншому члену сім’ї халіфа або представникові роду Мухаммеда,
який не мав фізичних вад і досяг повноліття.
Другою особою в країні був візир, який міг або самостійно ке-
рувати державою від імені халіфа, або лише виконувати його
накази (залежно від волі монарха).
Впливовими особами були наглядач за чиновниками, керів-
ник поліції, командир охоронців і завідувач пошти (розвідки).
Усі державні справи записувалися в чотири книги, що їх ве-
ли особливі канцелярії (дивани): військових справ, внутрішніх
справ, фінансів, списків чиновників халіфа.
Мусульманське право має два головні джерела: закон (шар)
і звичай (азат). Закон (шаріат) складається з Корану (основно-
го закону), Суни (дій і слів пророка) і фетви (рішень законо-
знавців).
Але повернемося до бурхливої та динамічної історії мусуль-
манського державотворення.
На початку ХІ ст. Іран, Ірак і значна частина відвойованої у
Візантії Малої Азії захоплюють напівкочові племена огузів-
туркменів під проводом сельджуків. Прийнявши іслам, вони па-
нують тут понад 100 років. Проте під ударами хрестоносців із
заходу та монголів зі сходу сельджуцька держава розпадається.
Тоді ж припиняє існування й халіфат Аббасидів. У регіоні домі-
нують монгольські ільхани.
На початку XIV ст. у західній частині Малої Азії значно по-
силилася невелика тюркська держава бея Османа. Невдовзі,
створивши регулярну армію з яничарів, турки знищили Візан-
тію. У XVI ст., об’єднавши під своєю владою більшість мусуль-
манських країн і народів, турецький султан став фактично пове-
лителем правовірних, спадкоємцем верховної влади арабських
халіфів. Проте претендувати на релігійну владу в усьому му-
сульманському світі він не міг, оскільки в цей самий час існува-
ли сефевидський Іран (шиїти) та далека Індія.
Підбиваючи підсумки, зазначимо, що іслам не створив єдиної
богословської концепції. Не минуло й трьох десятиліть після
смерті Мухаммеда, як мусульманська громада розкололась на
три нерівні частини: сунізм, шиїзм і хариджизм. Головна при-
чина цього розколу — різні уявлення про природу верховної
37