за спільною згодою висувало його правонаступників — халіфів:
Абу-Бекра (632–634), Омара (634–644), Османа (644–656). Остан-
нього вбили араби з підкорених областей, які були невдоволені
роздачею земель і посад родичам халіфа.
Четвертим халіфом проголосили Алі, двоюрідного брата й
зятя Мухаммеда. Але родич Османа — намісник Сирії Муавія
розпочав збройну боротьбу проти Алі. Ці події призвели до роз-
колу в ісламі. Банальна боротьба за владу згодом тлумачилася
на засадах різного розуміння верховної влади та способів її
встановлення.
661 р. хариджити — прихильники традицій воєнної демо-
кратії, які вважали обох претендентів на владу узурпаторами,
вбили Алі. Муавія уникнув цього і проголосив себе халіфом, за-
снувавши династію Омейядів (661–750).
Прихильники Муавії стали називати себе сунітами (від араб.
буквально — люди традиції), які вважали, що халіфом може
бути лише людина з племені курейш. До цього ортодоксального
руху в ісламі належить 90 % віруючих. Решта — шиїти (від
араб. ши’а — приєднатися до когось), які вважають, що верхов-
на влада має належати лише прямим нащадкам Алі.
Спадкова монархія Омейядів мала бюрократичну систему уп-
равління за всіма канонами східної деспотії. Про демократичні
принципи Корану не було й мови.
Наступна династія Аббасидів (750–1258) із центром у Баг-
даді лише посилила ці тенденції.
Але в ІХ–Х ст. єдина світова мусульманська громада почала
розпадатися. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, Середній Азії вини-
кали фактично самостійні місцеві династії.
За багдадськими халіфами залишилась символічна роль ду-
ховних лідерів мусульманського світу.
У середині Х ст. під владою халіфа лишився лише Ірак, при-
чому в Багдаді світську владу захопили військові, а халіфи пе-
ретворилися лише на духовних керівників. 945 р. Багдад був
захоплений західноіранським шахиншахом — шиїтом з роду
Буїдів. Це був фінал халіфату, який всіляко підтримував сунізм.
Що ж залишив у спадщину халіфат для політико-правової
думки?
Джерелом влади халіфа було:
1) обрання народом;
36