прошарків суспільства верхнім згідно з порядком, заведе-
ним богом, — так званим вічним законом.
Божественний, природний та людський закон, на думку Ф. Ак-
вінського, мають ввести людину до сфери дії цього вічного за-
кону.
Візантійська політична доктрина ґрунтувалася на ідеях
римської державності, месіанізму, християнства та на антично-
еллінських традиціях. Основні риси цієї доктрини:
· абсолютний характер імператорської влади (з її безпомил-
ковістю, перетворенням на “живий закон на землі”, патер-
налізмом володаря як “батька підданих” і спадковою ди-
настичністю);
· панівним становищем світської влади над релігійною (ідея
тахісу була перетворена за вже згадуваного імператора
Юстиніана на симфонію, що полягала в союзі держави та
церкви за домінування держави в особі монарха);
· високий рівень централізації;
· поступова відмова від домінування універсалістських рим-
ських ідей та перехід до використання еллінських тради-
цій (заміна латинських законів на грецькі), єдину мову
(грецьку) і відповідну культурну спадщину.
Саме в Другому Римі лежать корені східного ортодоксально-
го християнського православ’я, яке згодом укорінилось у схід-
нослов’янському світі.
Організація Православної церкви була такою, як і до роз-
колу.
Богословська думка на Сході, як і структура церкви, майже не
змінилася. Православ’я по суті є децентралізованою асоціацією
автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною си-
стемою. Це, зрештою, і зрозуміло: чи могла імператорська
(світська) влада терпіти конкурента в особі влади духовної?
Відповідь відома.
Напевно, це не могло не позначитися й на чисельності паст-
ви. Централізована організація завжди має переваги в боротьбі
за душі потенціальних прихильників. Відтак на початок 90-х ро-
ків ХХ ст. кількість католиків становить понад 1,017 млрд осіб,
а православних — 307,9 млн осіб [153, с. 428].
Християнство домінувало в європейській політичній думці
понад тисячу років. Під його прапором пройшла епоха феода-
29