падіння Західної Римської імперії взагалі лишається єдиним
світочем у хаосі, що охопив Західну Європу.
Отже, на території тодішніх західних римських провінцій
тривалий час не існувало єдиного державного утворення, як у
колишніх східних провінціях. Кілька імперій, які досить швид-
ко змінили одна одну, перетворилися на національні держави.
Ці процеси позначилися й на розвитку тогочасної політичної
думки.
Зокрема, тут велася з перемінним успіхом боротьба між світ-
ською та духовною гілками влади. Слабкість королів підштов-
хувала папство до проголошення свого верховенства. Церква пе-
ремагала протягом VІІ–ІХ та ХІІ–ХІІІ ст., але після XIV ст. її
політична сила почала слабшати, а християнський світ охопила
криза феодальної системи.
Водночас, попри відсутність єдиної доктрини, можна виокре-
мити такі загальні риси політико-правової думки Західної
Європи:
· панування з ІV до ХІІІ ст. доктрини Аврелія Августина
(354–430), в якій держава та церква були відокремлені, але
світська влада все-таки була підпорядкована церкві (твір
“Про град божий”);
· надмірна централізація влади;
· утвердження християнської церковної доктрини про вер-
ховенство папи римського (твір папи Григорія VІІ “Дик-
тат папи”, 1075); папство розглядало весь християнський
світ як величезну державу, що керується намісником бо-
га — папою;
· боротьба за обмеження монаршої влади (англійська Вели-
ка хартія вольностей (1215), рейхстаг і Магдебурзьке право
(1188) у Священній Римській імперії, парламенти й вищі
судові інститути у Франції, Іспанії та інших країнах);
· домінування з ХІІІ до ХХ ст. доктрини відомого схоласта
Фоми Аквінського (1225–1274), який на основі вчення Аріс-
тотеля створив християнську доктрину держави (трактати
“Про правління правителів”, “Сума проти язичників”).
Відповідно до неї державна влада походить від бога й тому
має бути підпорядкована духовній владі (церкві). Метою
держави є “загальне благо”, забезпечення умов для пристой-
ного життя, а сутність влади — у підпорядкуванні нижніх
28