Тільки-но припинилися переслідування за віру, як правлячі
християни почали утискувати представників інших релігій та
інакодумців (єретиків) у власному середовищі. Так закінчилась
епоха переходу від християнства апостолів і мучеників до хрис-
тиянства патріархів та імператорів.
395 р. після смерті імператора Феодосія І Римська держава
розпадається на дві імперії — Східну (пізніше Візантійську) та
Західну. Обидві зберігають у своїх назвах слово “римська”.
Проте християнська церква й досі лишається єдиною, хоча й
не дуже централізованою. Вона складається з п’яти церков і на-
зивається Кафолічною (Вселенською) Православною (Ортодок-
сальною) церквою. Керують нею п’ять патріархів. Кожен з них
називається іменами, що склалися історично: Римський — па-
пою, Константинопольський — архієпископом, Александрій-
ський — папою, Єрусалимський — архієпископом і лише Ан-
тіохійський — патріархом. Жоден з них не може говорити від
імені всієї Церкви, а лише після загального обговорення. (Сучас-
ною мовою можна було б сказати, що рішення в них ухвалюється
консенсусом.)
Потерпаючи від візантійських монархів (у V ст. візантійсь-
кий імператор Юстиніан просто “призначив” себе найвищим
керівником не лише в державі, а й у церкві), римські папи з
увагою і навіть співчуттям поставилися до нових державно-
політичних утворень серед варварських народів. Вони навіть
сприяли їх зміцненню на противагу візантійським імперато-
рам. За це франкський король Піпін Короткий 754 р. започат-
кував світську владу пап, подарувавши їм відвойовану части-
ну Равеннського екзархату. А невдовзі папа Лев ІІІ 800 р. ко-
ронував франкського короля Карла Великого як імператора
Священної Римської імперії. Через це стався формальний роз-
рив західної ієрархії Римської церкви з візантійськими імпе-
раторами.
Але до взаємних анафем дійшло лише 1054 р., коли стався
Великий церковний розкол. У результаті сформувалися два го-
ловні напрями в християнстві: західна конфесія дістала назву
“католицизм”, а східна — “православ’я”.
З погляду організаційної побудови Римська католицька церк-
ва є структурованою, у ній немає автокефалій, тобто більш-менш
автономних церков. Вона більш внутрішньо керована, а після
27