го слова: хоче — надає право на владу (тянь-мінь), а хоче — за-
бирає. Зміна мандата — не вибір особи, а вибір правлячої ди-
настії.
Засновник династії, якому небо вручає мандат, — особа, безпе-
речно, достойна. Проте коли влада передається з рук у руки, ці
добродійні якості поступово втрачаються. Відтак і глибока дум-
ка: жодна система влади не є вічною.
Так і сталося. І справді, династія Чжоу в ІХ ст. до н. е. втра-
тила владу.
Слід віддати належне стародавнім китайцям: на відміну від
схильних до міфотворення індійців вони були справжніми раціо-
налістами.
Звичайно, вони не заперечують зв’язків між небом і піднебес-
ною твердю (щось тут точно є!), однак у центрі китайської по-
літичної думки не Всесвіт, а людина та суспільство, проблеми
організації держави.
Ось тут і постає Конфуцій (551–479 до н. е.), найвідоміший
китайський філософ, котрий нібито стверджував, що у світі не-
має речей, які б не можна було пояснити.
Це вже справжня позиція гностицизму!
Конфуцій (Кун Фуцзи означає мудрець, учитель) — людина
розумна, енергійна й бездоганно порядна. Але в чиновницькому
середовищі ці якості не в пошані. Навіть дослужившись до по-
сади міністра у князівстві Лу, більшої “апаратної кар’єри” уче-
ний так і не зробив. Проте створив власну школу та назбирав
чимало класичних книг і записав безліч народних звичаїв.
До нас дійшла збірка “Лунь-юй” (“Бесіди та висловлювання”),
складена учнями цього видатного філософа в V ст. до н. е.
Основа вчення Конфуція — принцип доброчинності, що має
поширюватися на всіх управлінців. Чи реально це? Напевне, не
завжди.
Загалом же він висунув патріархально-патерналістську кон-
цепцію держави. Він трактував її як велику родину, де влада
імператора (“сина неба”) подібна до влади батька, а відносини
правителів і підданих схожі на родинні стосунки старших і мо-
лодших.
Конфуціанство заперечувало участь народу в управлінні дер-
жавою, проте пропагувало громадянський мир і злагоду, стверд-
жуючи, що сенс і мета державної політики полягають у тому,
15